"Перлина українського театру". 170 років від дня народження Марії Заньковецької (1854 - 1934), української актриси і театральної діячки, провідної зірки українського театру кінця XIX - початку XX століть

4 серпня виповнюється 170 років від дня народження видатної української акторки, королеви сцени, першої народної артистки УРСР Марії Заньковецької.
До цієї дати бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала історико-бібліографічну довідку.
Народилася майбутня українська Сара Бернар у селі Заньки на Чернігівщині у дворянській родині судді Адасовського (Заньковецька – псевдонім, який акторка взяла собі на згадку про рідне село). Предки Марії походили з козацької старшини, її дід, Костянтин Адасовський, був героєм воєн із Наполеоном І. Винятковий акторський дар проявився у дівчинки ще в ранньому дитинстві, до того ж природа щедро обдарувала її ще й музично – Марія мала сильне меццо-сопрано. Разом із батьком, який також чудово співав, вони часто влаштовували для гостей концерти. Освіту дівчина отримала в приватному пансіоні Чернігова. Оскільки вона мріяла про сцену (спочатку музичну), а в дворянському середовищі це вважалося, м’яко кажучи, моветоном, то Марія в 17-річному віці одружилася з офіцером артилерії Хлистовим, який пообіцяв дівчині певну свободу щодо її хобі, але, на жаль, свого слова не дотримав. Проте долі не оминути. Перебуваючи з чоловіком в Бесарабії, в Бендерах, Марія знайомиться з Миколою Тобілевичем (Садовським), який на той час також був військовим. Вона, сидячи за роялем, співала:

Коло млина, коло броду
Два голуби пили воду...

Чудовий теплий баритон підхопив:

Вони пили, воркотіли,
Та й знялися й полетіли.

Так виникло їхнє довге, сповнене шалених пристрастей, кохання та чудовий акторський тандем. Чоловіка Заньковецької почали вмовляти, щоб він відпустив Марію на сцену. Зрештою той погодився й навіть написав розписку, зазначивши тільки, що це має бути український театр, потайки сподіваючись, що цього ніколи не станеться, бо на той час діяли жахливі укази (Валуєвський, Емський). Але в 1881 році пункт Емського указу про заборону українських п'єс переглянули. З'явилася можливість ставити їх українською мовою, хоча й з певними обмеженнями: вистави українською мали йти після того, як ту саму програму покажуть російською. Але попри все це дало змогу легалізувати український театр.

У 1882 році Марії прийшло запрошення до української трупи Марка Кропивницького. У Єлисаветграді відбувся дебют Заньковецької у «Наталці Полтавці». Кропивницький був настільки вражений її грою, що зняв свій перстень і сказав: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!» Оскільки Марія Костянтинівна розпочала творчу діяльність саме в ті неймовірно несприятливі часи утиску національної української культури з боку імперської Росії, її репертуар обмежувався виключно сільською побутовою тематикою, шедеври світової драматургії було заборонено перекладати українською. 

Незважаючи на це, «театр корифеїв» мав шалений успіх. У Петербурзі вистави йшли з незмінними аншлагами. Олександр ІІІ пропонував Заньковецькій залишити Україну та перейти на імператорську сцену. Акторка відмовилася: «своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов». Її гра вводила глядачів у стан катарсису – дами непритомніли, чоловіки плакали. На її вистави світила медицини Скліфасовський та Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». А коли в 1895 році видатний український художник задумав зняти серію психологічних етюдів для книги Дарвіна «Виявлення емоцій у людей і тварин», для ілюстрації різних душевних станів він запросив Заньковецьку. Марія Костянтинівна віддала українській сцені 40 років свого життя. Після революції з її допомогою було створено народний хор, симфонічний оркестр, Народний театр. 15 грудня 1922 року вона востаннє вийшла на сцену Народного театру. Пізніше всі свої коштовності Заньковецька віддала Гнату Хоткевичу на створення Гуцульського народного театру.

Недалеко від нашої бібліотеки, по вулиці Велика Васильківська, 121, в невеликому двоповерховому будиночку, де колись була квартира Марії Костянтинівни, розташовано меморіальний музей її імені. Свого часу ця квартира була своєрідним «університетом» для талановитої молоді.
Симон Петлюра писав про неї: «Могутній талант, який зробив би честь найкращій европейській сцені… Називаючи Заньковецьку першою величиною української сцени, ми б сказали більше і провели аналогію між Заньковецькою і таким національним генієм, як Шевченко». А ми б додали словами Панаса Саксаганського: «Такі актори народжуються – раз на століття».
У бібліотеці ім. П. Й. Панча ви можете ознайомитися з літературою, присвяченою цій видатній постаті.

80 років депортації: спогади про Крим

До відзначення 80-ї річниці від днів депортації кримських татар у бібліотеці ім. Петра Панча відбулася зустріч-спогад, у якій взяли участь представники ЦРБ та бібліотеки № 15 ЦБС Голосіїського району м. Києва.
Рік тому 25 липня 2023 року у Криму помер колишній директор Музея історії та культури кримських татар Сервер Ебубетіров. Він був другом музеїв та бібліотек Києва, брав участь у заходах, наукових конференціях та запрошував до співпраці з музеєм, які він очолював.
Залишились документи та фотографії тих подій, про які розповіли З. Логвиненко та А. Дубенюк. Особистість Сервера Ебубетірова, його внесок у популяризацію культури кримських татар, подвижницька діяльність, повязана з Бахчисарайським палацем-музеєм, викликає пошану і потребу зберігати память про видатну людину.
Сім'я Сервера була депортована з Криму у 1944 році, він народився у Середній Азії, здобув історичну освіту та став директором Бахчисарайського ханського парацу. Музей став відомим як у країні, так і за кордоном. Численні експонати становлять більше 150000 одиниць зберігання. Сервер Ебубетіров розширив локації заповідника, наприклад, були відновлені караїмська кенасса та житловий будинок на горі Чуфут-кале.
Ознайомлення з історією та культурою кримських татар, підтримка переселенців з Криму є важливою складовою роботи бібліотек.
У заході взяв участь відомий художник Сергій Свідерський, який ознайомив з авторськими акварелями та графічними малюнками різних частин Криму. У 80-х роках минулого століття він обійшов майже весь півострів, зробив безліч картин та малюнків. Тепер його творчий доробок став у нагоді при проведенні заходів, присвячених Криму.

«Є українців більш, ніж треба, а України-то нема» (До 85-річчя від дня народження Миколи Холодного)

31 липня винятково талановитому і не менш епатажному Миколі Холодному виповнилося б 85 років (31.07.1939 – 2006). Він уособлював у собі символ свободи для свідомої частини українського суспільства 1960-1970 років. Для тодішніх лояльних будівників комунізму  він є знаним автором тільки цього твору, створеного після ініційованого КДБ відрядження поета на Донбас, коли Микола Холодний для притомних українців пише «Не спить Донбас - держава білих негрів», а у якості творчого звіту про шахтарів видає ось ці рядки: «На стрімкім териконі / віддалась ти мені / серед білого дня в суботу. / І дивився на нас / весь Донбас, весь Донбас, / припинивши роботу». (Донецьк, 1964 р., відрядження ЦК ЛКСМУ). 

Відеоогляд на книгу Андрія Любки «Щось зі мною не так»

Фотодокументальна виставка "Пекло на землі: роковини кривавого вбивства військовополонених у Оленівці"

Із моменту трагедії в колонії в окупованій Оленівці минуло вже два роки, а ми досі не знаємо усю правду про цю жахливу трагедію. Один із бараків виправної колонії у селищі Оленівка на Донеччині був зруйнований у ніч на 29 липня 2022 року. Загинули щонайменше 53 зі 193 українських військовополонених, які там утримувалися, у тому числі полонені з «Азовсталі».
В Україні подію назвали масовою публічною стратою та російським терактом.
Бібліотека Петра Панча підготувала фотодокументальну виставку "Пекло на землі: роковини кривавого вбивства військовополонених у Оленівці".

Розмовний клуб англійської мови «Talk Time»

Сьогодні у нашій бібліотеці відбулося чергове зібрання розмовного клубу англійської мови "Talk Time". Зустріч у клубі "Talk Time" - це не лише можливість попрактикуватися англійською, але й чудовий спосіб розширити коло своїх знайомств та отримати нові знання.

Якщо ви хочете покращити свою розмовну англійську мову та знайти нових друзів, тоді завітайте до нашого розмовного клубу "Talk Time" щовівторка об 11:00.

Літературний спадок Ернеста Гемінґвея

Сьогодні виповнюється 125 років від дня народження Ернеста Гемінґвея, американського письменника й журналіста. До цієї дати бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала історико-бібліографічну довідку. 
Ернест Міллер Гемінґвей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парке, маленькому містечку, поруч із Чикаго, в культурній, забезпеченій родині. Батько був лікарем, любив полювання. Мати викладала музику, чудово зналася на живопису. Батько навчив сина полюванню та спостереженню за природою, а від матері Ерні успадкував любов до гарної музики й малярства. У шкільні роки Гемінґвей багато читав, улюбленими письменниками були Шекспір і Марк Твен. У школі він вперше пробує свої сили в літературі - пише фейлетони й короткі оповідання до газети "Трапеція" і шкільного журналу "Скрижаль". Після закінчення школи деякий час працює в невеличкій газеті. У 19 років взяв участь у Першій світовій війні (воював у складі транспортного корпусу, в одному з санітарних загонів), був важко поранений, нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть. У 1919 році повертається додому до США. Після війни оселяється в Парижі, знайомиться з Джойсом і Гертрудою Стайн. Тоді ж як кореспондент він багато подорожує Европою: побував у Німеччині, Еспанії, Туреччині, Швейцарії. У 1923 році виходить його збірка "Три оповідання і десять віршів", а в 1925 році - "В наш час", у якій він уперше зачіпає тему "загубленого покоління", яку продовжив і розвинув у творах "Фієста" (1926) та "Прощавай, зброє!" (1929). Романи "Маєш і не маєш" (1937) і "По кому подзвін" (1940) - це своєрідний підсумок роздумів над подіями в Европі в кінці 30-х років. Під час Другої світової війни створив на Кубі приватну аґенцію з боротьби з фашистами: на яхті "Пілар" патрулював узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Нариси та репортажі воєнних часів склали книгу "Люди на війні" (1942 рік). 1952 рік - Гемінґвей пише повість "Старий та море", що стала квінтесенцією його міркувань про людину і її місце у всесвіті, і за яку в 1953 році він отримав Пулітцерівську премію. У 1954 році був удостоєний Нобелівської премії з літератури. Останнім його завершеним твором стала книга спогадів "Свято, яке завжди з тобою". В останні роки Гемінґвей дуже хворіє, і 2 липня 1961 року, взявши до рук улюблений карабін, зводить рахунки з життям.

Під час одного великого інтерв'ю Гемінґвея спитали: "У чому ви як митець бачите призначення вашого мистецтва? Чому ви віддаєте перевагу зображенню факту перед самим фактом?" Письменник відповів: "Чого ж тут не розуміти? Переосмислюючи те, що було, і те, що є, все те, що ви знаєте і чого не можете знати, ви не зображуєте, а створюєте цілком нове, правдивіше, ніж сама дійсність, вдихаєте життя у ваше творіння, і якщо робите це добре, ваш твір стає безсмертним. Це те, заради чого письменник пише, і жодних інших причин я не знаю".

У бібліотеці ім. П. Й. Панча ви можете ознайомитися з творами американського класика.