Сергій Єфремов
Сергіій Олексаандрович Єфремов (народився 6 (18) жовтня 1876, у с.Пальчик, Звенигородський повіт, Київська губернія, Російська імперія, тепер Катеринопільського району Черкаської області, Україна) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марко Вовчок, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше. Репресований 1930 року у результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Посмертно реабілітований 1989 року.
«Щоденники» Сергія Єфремова — унікальне відтворення історичних подій, що призвели до втрати нашої незалежності та спотворення духовності нації. Це неоціненна хроніка українського життя 20-х років — часу, про який збереглося так мало правдивих свідчень. «Щоденники», які майже 70 років знаходились в архівах КДБ України, у 1990 р. було передано в Інститут архівознавства Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського разом з іншими особовими документами С.О.Єфремова. Нині вони увійшли до колекції документів репресованих вчених України.
Історично «Щоденники» охоплюють 1923–1929 роки, і наразі вони визнані одним із найгостріших, безкомпромісних та детальних антирадянських документів своєї епохи. Вираз «антирадянські на 200 відсотків» абсолютно точно описує їхній зміст, оскільки Єфремов не просто критикував окремі недоліки системи, а глибоко ненавидів і заперечував саму суть більшовицького режиму.
Історично «Щоденники» охоплюють 1923–1929 роки, і наразі вони визнані одним із найгостріших, безкомпромісних та детальних антирадянських документів своєї епохи. Вираз «антирадянські на 200 відсотків» абсолютно точно описує їхній зміст, оскільки Єфремов не просто критикував окремі недоліки системи, а глибоко ненавидів і заперечував саму суть більшовицького режиму.
Як один із лідерів українського національного відродження, академік ВУАН та віцепрезидент Академії наук, він мав унікальну можливість спостерігати за становленням тоталітаризму зсередини. Єфремов ніколи не вважав радянську владу в Україні «своєю». Для нього більшовики були завойовниками, які принесли новий вид імперського гніту під прикриттям комуністичних гасел. У той час як багато хто вірив у щирість радянської політики коренізації (українізації) у 1920-х роках, Єфремов чітко бачив у цьому фальш і пастку. Він називав це «комедією», тактичним маневром режиму для виявлення та подальшого знищення українських національних сил.
На сторінках щоденника зафіксовано щоденне повзуче нищення інтелігенції, селянства та культури. Він детально описує атмосферу доносів, страху, брехні в пресі («радянської сивухи», як він її називав) та перші хвилі репресій ГПУ. Сергій Єфремов зафіксував перші ознаки того, як радянська економічна політика руйнувала українське село, фактично передбачивши трагедію, що розгорнеться на початку 1930-х років.
Для радянських спецслужб ці щоденники стали головним компроматом. Коли у 1929 році Єфремова заарештували у сфабрикованій справі Спілки визволення України (СВУ), знайдені під час обшуку щоденники стали одним із ключових «доказів» його антирадянської діяльності. Режим так боявся цих текстів, що вони пролежали в таємних архівах КДБ аж до кінця 1980-х років і були опубліковані лише за часів незалежної України. Сьогодні цей документ — це не просто мемуари, а безцінний історичний вирок радянській системі, написаний живою, іронічною і водночас трагічною мовою очевидця.
На сторінках щоденника зафіксовано щоденне повзуче нищення інтелігенції, селянства та культури. Він детально описує атмосферу доносів, страху, брехні в пресі («радянської сивухи», як він її називав) та перші хвилі репресій ГПУ. Сергій Єфремов зафіксував перші ознаки того, як радянська економічна політика руйнувала українське село, фактично передбачивши трагедію, що розгорнеться на початку 1930-х років.
Для радянських спецслужб ці щоденники стали головним компроматом. Коли у 1929 році Єфремова заарештували у сфабрикованій справі Спілки визволення України (СВУ), знайдені під час обшуку щоденники стали одним із ключових «доказів» його антирадянської діяльності. Режим так боявся цих текстів, що вони пролежали в таємних архівах КДБ аж до кінця 1980-х років і були опубліковані лише за часів незалежної України. Сьогодні цей документ — це не просто мемуари, а безцінний історичний вирок радянській системі, написаний живою, іронічною і водночас трагічною мовою очевидця.
Насамкінець, трошки красномовних цитат.
1924 рік. 1 березня. Ось мій життєпис, на зразок «жизнеописания купца Парамонова» у Щедріна (хто і коли його «тривожив»).
1. 29 грудня 1905 р. — арештовано, просидів до 24 квітня 1906 р.2. 18 серпня 1906 р. — арештовано, просидів до 24 січня 1907 р.
3. 15 березня 1905 р., у зв'язку з приїздом Керенського, — щасливо.
4. Грудня 1918 р., трусу «державна варта» (гетьманська) не насмілилась робити, але о 3 годині вночі прийшла «взяти підписку», що не випускатиму «Нової Ради»; очевидно, тільки привід; — щасливо.
5. 26 березня 1919 р. — арештовано, просидів до 4 квітня.
6. 15 жовтня 1920 р. (раненько після Покрови, в Глевасі) — щасливо (за «диякона» зійшов).
7. 4 квітня 1921 р. (громило Єфімов, на Нестерівській), — щасливо (ціною штанів).
8. 7 червня 1921 р. («ревізор» питав: «а Академия Александровна — жена ваша будет?) — арештовано, того ж дня надвечір випущено.
9. 15 травня 1922 р.* — до ГПУ кликано «за свідка», потім трус, — щасливо.
10. 16 серпня 1922 р. — арештовано, просидів до 25 серпня, потім висилка.
11. 29** лютого 1924 р. (вчора), — щасливо поки що.
Мабуть ще «амінь» казати годі... Пізно почав я тюремну свою кар'єру, але прохожу її, можна сказати, з честю, на старости літ все удосконалюючись... Воно, правда, мабуть і система сама удосконалюється.
1924 рік. 13 березня. Не раз, а може сотні разів ставив я перед себе питання: а може я помиляюсь щодо большевиків; може моя «стара» істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може мій «старий» міх «нового» вина не вміщає. Може з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих «героїв нашого часу». Тяжкі це питання, і тяжкі переживання... Але коли перед мене стають оті — брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи — то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире — можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію — огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скільки ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява.
1924 рік. 5 квітня. ...теперішня держава усього вимагає і натомість нічого не забезпечує, себто як держава навіть назад поступилася. Левіяфан-держава, усе пожерла. Все для держави. Нічого для людини. Людина — раб держави. Залежність її чисто кріпацька. Бо ж хіба всі оті союзи, регістрації і т. п. — не та ж таки кріпацька залежність, що вбиває цілком людину, як людину, нехтує її й робить засобом на свою якусь мету? Через те й нема тепер людини — є «спец», фаховець свого діла, орган, який мислити й собою порядкувати не має права. Це за його роблять інші «специ». Безперечно, що знизився самий тип держави, наблизившись до Аракчеєвсько-Миколаєвського ідеала. Безперечно так само, що така держава не може існувати поруч з розвиненим громадським життям. І вийде, що або держава вб'є громадське життя (і сама вмре), або ж громадське життя розірве державу. Кінець-кінцем для такої держави все одно немає завтрашнього дня. На рабах далеко не заїдеш, а не дурно ж у теперішніх радянських скороченнях корінь «раб» превалює («рабкор», «сорабкоп», «сарабіс» і десятки інших). Саме от — раб, а не робітник. Символічно виходить.
1924 рік. 12 квітня. Студентство, юнаки, сіль землі, свої резолюції закінчує покликом: «Хай живе ГПУ»! Робиться щось таке, чому ймення не можна добрати на жадній з людських мов. Хоч яке слово спадає на думку — все ж воно буде бліде, безбарвне, невиразне,занадто слабе, щоб охарактеризувати безмежну підлоту і режиму, і тих, хто йому кориться. Можна бути рабом, коли обставини дужчі за тебе, коли груба сила схопила тебе за карк і втиснула в ярмо. Але бути лакеєм — це треба мати вже душу лакейську. Правда, що кожен народ вартий свого уряду. Та й уряд вартий цих лакеїв — «мілійона свинопасів», як казав Шевченко, серед яких не то одного козака не знайшлось, а навіть просто чесної людини, що вміє помовчати, як протестувати несила. І найгірше оце суто лакейське лицемір'я: кожен поодинці обурюється в чотирьох стінах, а на видноті робить з себе блазня, розпинається: «може вдарять або дулю соблаговолять дати»; юнацтво, надію нації, зганяють до авдиторій, запирають і вони слухняно кричать: «хай живе охранка, смерть буржуазії!» Ху-у! Далі нікуди йти. Ніякий мускус не поможе.
Почуваю себе зовсім розбитим, слабим. Серце болить. Нічого робити не можу. Видко, помирати пора. Бо жити серед цієї гидоти справді несила вже. Позаду низка даремно затрачених зусиллів і пропащої праці. Сучасність безвідрадна. Будуччина — темна-темна... Ось підрахунок цілого життя. Та ще по тому, як, здавалося, здійсняться всі твої найкращі мрії. Якась диявольська гримаса, а не життя.
1924 рік. 1 березня. Ось мій життєпис, на зразок «жизнеописания купца Парамонова» у Щедріна (хто і коли його «тривожив»).
1. 29 грудня 1905 р. — арештовано, просидів до 24 квітня 1906 р.2. 18 серпня 1906 р. — арештовано, просидів до 24 січня 1907 р.
3. 15 березня 1905 р., у зв'язку з приїздом Керенського, — щасливо.
4. Грудня 1918 р., трусу «державна варта» (гетьманська) не насмілилась робити, але о 3 годині вночі прийшла «взяти підписку», що не випускатиму «Нової Ради»; очевидно, тільки привід; — щасливо.
5. 26 березня 1919 р. — арештовано, просидів до 4 квітня.
6. 15 жовтня 1920 р. (раненько після Покрови, в Глевасі) — щасливо (за «диякона» зійшов).
7. 4 квітня 1921 р. (громило Єфімов, на Нестерівській), — щасливо (ціною штанів).
8. 7 червня 1921 р. («ревізор» питав: «а Академия Александровна — жена ваша будет?) — арештовано, того ж дня надвечір випущено.
9. 15 травня 1922 р.* — до ГПУ кликано «за свідка», потім трус, — щасливо.
10. 16 серпня 1922 р. — арештовано, просидів до 25 серпня, потім висилка.
11. 29** лютого 1924 р. (вчора), — щасливо поки що.
Мабуть ще «амінь» казати годі... Пізно почав я тюремну свою кар'єру, але прохожу її, можна сказати, з честю, на старости літ все удосконалюючись... Воно, правда, мабуть і система сама удосконалюється.
1924 рік. 13 березня. Не раз, а може сотні разів ставив я перед себе питання: а може я помиляюсь щодо большевиків; може моя «стара» істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може мій «старий» міх «нового» вина не вміщає. Може з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих «героїв нашого часу». Тяжкі це питання, і тяжкі переживання... Але коли перед мене стають оті — брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи — то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире — можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію — огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скільки ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява.
1924 рік. 5 квітня. ...теперішня держава усього вимагає і натомість нічого не забезпечує, себто як держава навіть назад поступилася. Левіяфан-держава, усе пожерла. Все для держави. Нічого для людини. Людина — раб держави. Залежність її чисто кріпацька. Бо ж хіба всі оті союзи, регістрації і т. п. — не та ж таки кріпацька залежність, що вбиває цілком людину, як людину, нехтує її й робить засобом на свою якусь мету? Через те й нема тепер людини — є «спец», фаховець свого діла, орган, який мислити й собою порядкувати не має права. Це за його роблять інші «специ». Безперечно, що знизився самий тип держави, наблизившись до Аракчеєвсько-Миколаєвського ідеала. Безперечно так само, що така держава не може існувати поруч з розвиненим громадським життям. І вийде, що або держава вб'є громадське життя (і сама вмре), або ж громадське життя розірве державу. Кінець-кінцем для такої держави все одно немає завтрашнього дня. На рабах далеко не заїдеш, а не дурно ж у теперішніх радянських скороченнях корінь «раб» превалює («рабкор», «сорабкоп», «сарабіс» і десятки інших). Саме от — раб, а не робітник. Символічно виходить.
1924 рік. 12 квітня. Студентство, юнаки, сіль землі, свої резолюції закінчує покликом: «Хай живе ГПУ»! Робиться щось таке, чому ймення не можна добрати на жадній з людських мов. Хоч яке слово спадає на думку — все ж воно буде бліде, безбарвне, невиразне,занадто слабе, щоб охарактеризувати безмежну підлоту і режиму, і тих, хто йому кориться. Можна бути рабом, коли обставини дужчі за тебе, коли груба сила схопила тебе за карк і втиснула в ярмо. Але бути лакеєм — це треба мати вже душу лакейську. Правда, що кожен народ вартий свого уряду. Та й уряд вартий цих лакеїв — «мілійона свинопасів», як казав Шевченко, серед яких не то одного козака не знайшлось, а навіть просто чесної людини, що вміє помовчати, як протестувати несила. І найгірше оце суто лакейське лицемір'я: кожен поодинці обурюється в чотирьох стінах, а на видноті робить з себе блазня, розпинається: «може вдарять або дулю соблаговолять дати»; юнацтво, надію нації, зганяють до авдиторій, запирають і вони слухняно кричать: «хай живе охранка, смерть буржуазії!» Ху-у! Далі нікуди йти. Ніякий мускус не поможе.
Почуваю себе зовсім розбитим, слабим. Серце болить. Нічого робити не можу. Видко, помирати пора. Бо жити серед цієї гидоти справді несила вже. Позаду низка даремно затрачених зусиллів і пропащої праці. Сучасність безвідрадна. Будуччина — темна-темна... Ось підрахунок цілого життя. Та ще по тому, як, здавалося, здійсняться всі твої найкращі мрії. Якась диявольська гримаса, а не життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар