Історія у миті: Київ на старих світлинах

Як би не намагалися кожного дня і ночі наші "добрі сусіди" "шахедами" та балістичними ракетами влучити у серце України, древній Київ, попри все, живе, дихає та змінюється. На жаль, зміни не завжди йдуть на користь місту, і деякі унікальні київські пейзажі та архітектурні ансамблі збереглись тільки на старих світлинах.
Вчора ми приймали у бібліотеці команду часопису «К. Фланер», колекціонера старих київських світлин, адміністратора відомих сторінок, присвячених цій тематиці Ігоря Потабачного (retro_kyiv) та усіх бажаючих побачити, яким Київ та його мешканці були століття тому.
З дуже цікавої презентації пана Ігоря ми дізналися, як зароджувалася київська фотографія, чому на деяких старих світлинах замальовані обличчя, як відрізнити фото мешканців міста 20-х та 30-х років, які випускні альбоми були в моді серед київських випускників початку ХХ ст. (до речі, фото дуже інстаграмні!), як знімали репортажні фотографи того часу, роздивлялися світлини першого українського світлофора 1932-1934 рр. на розі Городецького та Хрещатика та повені 30-х років на Трухановому острові, побачили унікальне фото (більше світлин з ним не зберіглося) тимчасового пам'ятника Сталіну, дізнались, де у Києві знімали ню-фотосесії та ще багато цікавинок про наше улюблене місто.
Пропонуємо і вам зануритись в атмосферу Києва початку ХХ ст. та переглянути деякі світлини разом з нами.
Дуже вдячні Вероніці Мартиновій та її команді за організацію цікавої зустрічі!

Чарівні миті концерту "Осінній блюз"

Згадаймо чарівні миті концерту "Осінній блюз", якій відбувся у бібліотеці ім.Петра Панча 14 листопада. 

Інформаційно-просвітницька година «В їх серцях була Україна»

В ці важкі дні, коли майже кожної доби ЗСУ рятують Київ від московських повітряних атак, наша бібліотека у рамках інформаційно-просвітницької години ознайомила відвідувачів нашої бібліотеки з трагічною долею Зеновія Красівського та його жінки Олени Антонів - названої матері усіх політичних в'язнів Брежнєва («Мадонни із Мадонн»).        

Волею обставин Зеновій Красівський не є загальновідомим в Україні, хоч саме він з тих, кого радянська система переслідувала, калічила фізично, нищила морально, але не зламала. Український поет (збірки «Месник» і «Невольничі плачі»), фотограф і кінооператор (тричасовий документальний фільм «Опанас Заливаха. Творчість», 14 листопада 1990 р., Івано-Франківськ), політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи, Зеновій Красівський усе життя присвятив боротьбі за вільну і справедливу Україну. Його дружина Олена Антонів обрала своїм життєвим кредо не вимолювати у Бога допомоги собі й друзям, а самій робити добро, лікувати не лише тіло (вона лікар за освітою), а й душу. Її обливали брудом, чого тільки варта пасквільна стаття «Антонів і Клеопатра»!

Зенон Красівський був надто відмінний від дисидентів в плані національному і релігійному, бо виступав за Незалежність України, а не просто за права і свободи, і за свою Церкву, коли більшість населення була отруєна атеїзмом. На жаль, в умовах сьогоднішньої війни підтверджується його блискуча думка:«...ми не будемо мати демократичного вирішення національного питання».

"А свічка плакала в скорботі" (До Дня пам'яті жертв голодоморів в Україні)

Щорічно в четверту суботу листопада ми вшановуємо пам'ять жертв Голодомору - найжахливішого злочину радянської влади проти українців. 28 листопада 2006 року Верховна Рада ухвалила Закон України "Про Голодомор 1932 - 1933 років в Україні", яким визнала цей штучно організований голод геноцидом українського народу. Один з авторів цього Закону, доктор юридичних наук, професор В. А. Василенко зазначає, що серед злочинів проти людяності геноцид вирізняється "особливим характером, правовою специфікою та наслідками. Тому в доктрині міжнародного права геноцид називають "злочином злочинів". Він відрізняється від інших злочинів проти людяності, по-перше, якістю намірів, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, націленістю не проти окремих членів таких груп, а проти груп як таких". Об'єктом геноциду була частина української національної групи, остов нації - селянство, яке складало її питому вагу: близько 79% від усього населення УРСР, хлібороби Кубанського округу Північнокавказького краю РСФРР (75% населення Кубані - українці), Середнього і Нижнього Поволжя, Північного Казахстану - територій, де компактно проживали українці. Чим же так не догодило радянській владі українське селянство? Більшовики розглядали Україну як величезну ресурсну базу. Ще в січні 1918 року в телеграмі своїм соратникам Ленін писав: "Вживайте найенергійніших революційних заходів для надсилання хліба, хліба й хліба!!! Інакше Пітер може околіти..." Внаслідок політики "воєнного комунізму" стався голод 1921 - 23 років. Наприкінці 1927 року було прийнято рішення про колективізацію сільського господарства. У січні 1928 року більшовики відновили насильницькі хлібозаготівлі. Наступ на українське село почався з розкуркулення - ліквідації кращих селянських господарств. Значну частину розкуркулених депортували на Північ, Урал і в Сибір. До середини 30-х років за межі України вивезли близько 285 тис. сімей чисельністю майже 1 млн осіб. У 1929 році більшовики розгорнули масову колективізацію, що викликало велике невдоволення та опір в українських селян. Протягом 1930 року в Україні відбулося понад 4 тисячі виступів за участі близько 1,2 млн селян. До того ж слід додати, що селянство було ще й уособленням української ідентичности - тут зберігалися мова, віра, звичаї. У 1932 році режим цілеспрямовано готує розправу над непокорною Україною. Для цього влада широко використовує спеціальний позасудовий репресивний захід - занесення на "чорну дошку" районів, сільрад, сіл і колгоспів за невиконання хлібозаготівель. Це означало повну їхню ізоляцію, вилучення всього продовольства, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Фактично всю Україну було занесено на "чорну дошку". Радянська влада злочинно замовчувала факт голоду. У прорив інформаційної блокади щодо Голодомору в Україні свій внесок зробили нечисленні іноземні журналісти, яким вдалося без "опікунів" з ГПУ відвідати Україну в розпал Голодомору й чесно розповісти про побачене в західних газетах. Одному з них - британському журналісту Ґарету Джонсу це коштувало життя. Жахіття 32-33 років, вчинені московським колоніальним режимом проти української нації, були настільки ірраціональними для людей поза "залізною завісою", що розповідям про них не хотіли вірити. Цьому значною мірою сприяла більшовицька пропаганда, на яку Радянський Союз не шкодував коштів. Про кількість жертв від Великого Голоду й досі точаться суперечки. Професор Володимир Сергійчук на основі досліджень первинних документів українських архівів стверджує, що мінімальні втрати від цієї трагедії становлять щонайменше 7 млн осіб. Після Другої світової війни відбувся третій голодомор, причиною стала сукупність факторів - страшенна посуха, повоєнна розруха, відсутність чоловічих рук для обробки землі. До того ж СРСР показово відправляв продовольство іншим країнам, щоб довести переваги комунізму. На сьогодні 30 країн у світі визнали Голодомор 1932 - 1933 років геноцидом українського народу. Як бачимо, з того часу ставлення московитів до України не змінилося. Мета у них одна - знищення нашої державности, позбавлення нас історичної пам'яти та ідентичности. Наше завдання - зберегти державу та національну ідентичність, захищати й розвивати українську мову й культуру.
До цієї сумної дати бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала книжкову виставку "А свічка плакала в скорботі". Тут Ви зможете знайти масу документальних свідоцтв про Голодомор, а також художню літературу, присвячену страшному злочину радянської влади проти українців. Рекомендуємо до обов'язкового прочитання твір Уласа Самчука "Марія".

«Благословенні душі, що вміють випромінювати...»

Додатково до нашої книжкової виставки «Легенда дисидентського руху» про Зеновія Красівського пропонуємо історично-бібліографічну довідку про перше в українській історіографії видання про співзасновника підпільного Українського національного фронту (УНФ) Зеновія Красівського, який усе життя боровся за свободу України та легалізацію УГКЦ, відбувши за це 26 невільничих літ, та про його чарівну дружину Олену Антонів – берегиню політв’язнів, матір Тараса Чорновола.
Зенон Красівський – маловідомий загалові, але яскравий представник історії нескореної України другої половини ХХ ст., котрий, увібравши в себе націоналістичні переконання з дитячого віку, не змінював їх упродовж життя, не піддавався спокусам кон’юнктури. Сповідуючи ідеї «чинного націоналізму» Організації українських націоналістів (бандерівської), став подвижником українського спротиву, представляючи його національно-визвольний, правозахисний, релігійний і культурницький сеґменти. Від 1944 р. Зенон Красівський – у лавах ОУН(б), вояк Української повстанської армії, далі співзасновник УНФ, згодом діяч УГГ, співорганізатор Української Гельсінської спілки (УГС), Усеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України», очільник крайового проводу ОУН(б) в Україні, поборник леґалізації Української греко-католицької церкви (УГКЦ), політв’язень, жертва радянської каральної психіатрії. Окрім усього – автор художніх прозових і поетичних творів, серед яких історичний роман «Байда», збірки поезій «Месник», «Невольницькі плачі», пам’яток епістолярного жанру («Листи з неволі», «Владимирський централ») і публіцистики.

Розмовний клуб англійської мови «Talk Time»

Сьогодні в нашій бібліотеці відбулося чергове зібрання розмовного клубу з англійської мови «Talk Time». Щовівторка Ви маєте можливість у клубі "Talk Time" не тільки попрактикуватися в розмовній англійській мові, але й розширити коло своїх знайомств та отримати нові знання.
Отже, якщо ви захочете покращити свою розмовну англійську мову та знайти нових друзів, тоді завітайте в бібліотеку ім. Петра Панча до нашого розмовного клубу «Talk Time» щовівторка об 11:00.

Перегляд документального фільму "20 днів у Маріуполі"

19 листопада виповнюється 1000 днів від початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. До відзначення цієї дати сьогодні ми подивилися документальний фільм "20 днів у Маріуполі", про російську облогу Маріуполя у лютому-березні 2022 року під час повномасштабного вторгнення РФ до України. Єдина команда журналістів, що опинилася у пастці в оточеному росіянами Маріуполі, продовжує свою роботу, документуючи трагедії війни. Фільм, створений українською командою у складі військового кореспондента, режисера Мстислава Чернова, фотокореспондента Євгена Малолєтки та продюсерки Василиси Степаненко, здобув «Оскар» у 2024 році в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм» і став першим фільмом-переможцем від України.