Юрій Клен «Прокляті роки»: молитва за убієнними. Пам'ятаємо завжди

Вважай за магію страшну чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,
Що скрізь його покрила вже короста,-

Останній в пеклі круг, дев'ятий круг.
О фабрики й кремлі з людської кости!
Який співець поему склав про холод,
Чи розповів, як то людей в наш вік
Крушив і чавив пролетарський молот?
В скількох кровях купаючи той герб,
Жнива справляв на людській ниві серп?

Юрій Клен

Поема «Прокляті роки» Юрія Клена — це один із найпотужніших творів-реквіємів в українській літературі, присвячений трагедії Розстріляного відродження, сталінським репресіям та Голодомору 1932–1933 років.

За кров'ю німець, за вибором і болем — українець, Юрій Клен (справжнє ім'я Освальд Бурґгардт), бувши учасником групи київських «неокласиків», на власні очі бачив, як радянський режим нищив українську інтелігенцію та селянство. Коли українських неокласиків почали репресувати, лише він один із «грона п’ятірного» зумів урятуватися. Скориставшись німецьким походженням, він на початку 1930-х разом із родиною виїхав із СРСР. Це була не втеча до свободи, а вимушений вихід із радянського пекла. Він став мостом між європейською культурою і знищеним поколінням Розстріляного відродження. І саме там, в еміграції, він зміг відкрито й безцензурно описати весь жах більшовицького терору у своєму найгострішому тексті — поемі «Прокляті роки». Адже перед нами документ епохи, написаний талановитою і чесною рукою очевидця. Цей твір став живою епітафією друзям поета: Миколі Зерову, Михайлу Драй-Хмарі, Павлу Филиповичу та іншим митцям, які загинули в таборах або були розстріляні. Це не просто літературний твір. Це документ болю. Віршований вирок режиму, який нищив інтелект і називав це «новим світом». У кожному рядку — тіні друзів, у кожній строфі — відповідальність за тих, кому не дали сказати останнє слово. 

Поема починається промовистим автобіографічним епізодом багатоденного перебування у полтавському підвалі смертників — «чекістській в’язниці». У цій вкрай по-екзистенціалістичному загостреній ситуації герой поеми разом з іншими співв’язнями декларує й утверджує власну національну самототожність через «контрреволюційні» (українські) пісні:

Було нас шістдесят, і наші співи
Цвіли... як у саду куркульськім сливи.

Здавалось, що спадала з душ кора
І сріблилася біла древесина,
Коли, мов грім, лунало «Не пора»
І в такт здригалися в'язничні стіни:
Веселий бог виплескував з відра
Злотавий плин, чистіший від бурштину.
Та завжди вправи ті, мов чорний квіт,
Урочисто вінчав нам «Заповіт».

Тож на обід нам ставили казан,
В якому плавали волові очі,
І кожне відбивало, як екран,
Веселі вікна камери, й, мов спомин,
Блищав у кожнім сонця літній промінь...

Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: «Виходь і все скидай!»
За подорож у край, де «ність печалі»,
Ти одяг катові лишав «на чай».
В потилицю, мов грім. А потім клали,
Поважно, всіх шикуючи до куп,
З мистецьким хистом труп на мокрий труп...

В підсовєтській Україні навіть природа у Юрія Клена совєтизується: «Совєтський дощ із хмар совєтських хлюпав». А про укранізацію 1920-х він видає чудові строчки:

Українізовано всі установи,
і Шльойме став не Шльома, а Щупак.

А чого варті рядки про тодішнє перевиховувавання комуністичною владою українців у майбутніх яничар, совєтських громадян: 

З нас зайди горбоносі
Ще виховають добрих яничар,
І час прийде, що вірні малороси
За хліб і цукор, жир і дрібний крам
Ще голови стинатимуть братам.

Клен не обмежився долею інтелігенції. Він змалював апокаліптичні картини українського села під час штучного голоду, деградацію людяності через тоталітарний тиск та перетворення квітучої країни на «суцільну труну». Україна постає як розіп'ята мучениця, земля, яка стікає кров'ю під чоботом завойовників. 

У ті роки великої руїни
Такий рясний, нечуваний врожай
Послав Господь нещасній Україні,
Якого доти ще не бачив край…

Зерно у купах пріло під дощем.
Кудись у море, в безвість, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш едем,
Немов витріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем,
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м'ясо,
І хліб пекли з розтертої кори.
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.

Натуживши охлялі рештки сил,
Ті трупи, що недавно поховали,
Викопували потай із могил.
Одежу з них, грабуючи, здирали.
Чи ж не складали падло до барил
І не витоплювали з мертвих сало?
Тоді по хліб до міста йшов селюк
І там лягав, вмираючи, на брук.

В той рік познищувано всі собаки
І повиловлювано всіх котів.

Автор тужить за втраченими душами, але водночас виступає свідком на суді історії, засуджуючи катів. Класична, вишукана неокласична форма вірша (сонети, терцини) використана Юрієм Кленом, щоб описати брутальну й потворну реальність терору. Соловки та Сибір в поемі — символи радянського пекла на землі, куди відправляли найкращі уми нації.

...із словника викреслюють слова «душа» і «дух».
А хто згадає Біблію чи Бога,
тому на Соловки лягла дорога...

Справжній поет, якщо не відчуває в собі сил боротися зі злом, повинен або замовкнути, або ж піти у вигнання. Той, хто «за пайок» продає свій хист і вславлює злочинців, неминуче бере на себе і моральну відповідальність за їхні злочини. Розум Юрія Клена відмовляється вірити, що митці світового масштабу, кого він близько знав і поважав, могли свідомо «з смертельним ворогом укласти спілку». Не міг він повірити і в те, що такі люди могли просто продатися «за хліб і чай» найкривавішому деспотові всіх часів і народів.

Закликаючи українських поетів тридцятих років «не згубити шлях» і служити насамперед голосові своєї совісті, не шкодуючи сарказму на адресу мерзотних віршомазів-уславлювачів Сталіна, які росли тоді, «мов гриби», Юрій Клен в заключній молитві за жертви сталінського терору знаходить зворушливі слова співчуття й для тих, «кому на герць не вистачить піти снаги і сили».
Поема «Прокляті роки» повертає голоси всім убієнним. Клен прекрасно розумів: якщо він мовчатиме — вони помруть удруге. Тому він писав. Можливо, занадто холодно, точно, без істерики: як свідок у суді історії. Він не був героєм УПА зі зброєю. Але саме завдяки Юрію Клену ми знаємо імена тих, кого хотіли стерти назавжди. Адже він був людиною з пам’яттю. А добра пам’ять — це найнебезпечніша річ для будь-якої тиранії, навіть в епоху смартфонів і айфонів. 

Сьогодні, читаючи Юрія Клена, ми чуємо не один голос. Ми чуємо всіх тих, у кого радянська влада забрала право навіть на могилу... Бо він виніс їхні слова з темряви забуття і передав нам. Пам’ятаємо завжди. Бо забуття це буде їх друга смерть. І наша (як вільних, думаючих людей) також. Робимо разом Україну українською.