Сергій Єфремов — перший український професійний публіцист, блискучий літературознавець, який відкрив літературні таланти Володимира Винниченка та Спиридона Черкасенка, один з лідерів провідних політичних українських партій початку XX ст. (Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська демократично-радикальна партія, Товариство українських поступовців, Українська партія соціалістів-федералістів), врешті — Центральної ради, у котрій як спеціаліст з національного питання він став керівником (міністром) Секретаріату з національних справ України. Сергій Єфремов уперше вжив назву Українська Народна Республіка, тобто став «хрещеним батьком» УНР.
Народився 1876 р. у с. Пальчик (тепер Черкаська область) в родині священика. Справжнє прізвище Сергія Єфремова — Охріменко. Батьки Сергія Єфремова хотіли дати йому духовну освіту, але він вступив на юридичний факультет Київського університету, а потім вже змінив профіль навчання. Коли Сергій ще тільки закінчував навчання в університеті (1901), його ім'я вже ставало добре відомим у літературних колах України як упорядника літературної антології «Вік», що містила в трьох томах кращі зразки нової української літератури. Ця тритомна антологія була своєрідною підготовчою роботою Сергія Єфремова до його головної наукової праці «Історія українського письменства». Опублікована вперше в 1911 р., вона потім лише за життя автора перевидавалася чотири рази — унікальний і єдиний випадок в історії українського літературознавства як давнішого, так і нового часу.
Ідеологічний метод дав змогу Сергію Єфремову визначити канон українського письменства («Слово о полку Ігоревім», І. Вишенський, Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін). Цим каноном користувалося навіть радянське літературознавство, котре відхрещувалося від Сергія Єфремова як від націоналіста і вбачало в ньому найбільшого ревізіоніста марксизму. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інших.
Ідеологічний метод дав змогу Сергію Єфремову визначити канон українського письменства («Слово о полку Ігоревім», І. Вишенський, Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін). Цим каноном користувалося навіть радянське літературознавство, котре відхрещувалося від Сергія Єфремова як від націоналіста і вбачало в ньому найбільшого ревізіоніста марксизму. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інших.
 |
Діячі українського видавництва «Вік» у Києві (Єфремов праворуч внизу) |
Сергій Єфремов розробив і впровадив у життя концепцію української державності, національної освіти і культури. Багато років присвятив організації української преси, друкувався в наддніпрянських та галицьких часописах.
У січні 1917 року він від імені ТУП пише листа президенту США Вудро Вільсону, виражаючи підтримку його плану завершення війни, який давав надію Україні на свободу самовизначення. 1918 року він не підтримав уряд гетьмана Скоропадського і увійшов до антигетьманського союзу, очоленого Ніковським. Його відверта неприхильність до більшовицької влади і тих, хто зрадив національну ідею заради червоної (рекомендуємо прочитати відкритий «Лист без конверта» до Юрія Коцюбинського) стала приводом до його арештів (амністований завдяки сприянню Агатангела Кримського). Сергій Єфремов виступав проти антисемітизму й ксенофобії, різко засуджував єврейські погроми, що відбувалися під час Революції 1905-1907 років, а також став одним з вісімдесяти двох підписантів протесту проти безпідставно звинувачувальної справи Бейліса У «єврейському питанні» він розійшовся в поглядах з Оленою Пчілкою, Миколою Міхновським та Дмитром Донцовим.
Академік Української академії наук (з 1919 р.), віце- президент Всеукраїнської академії наук (1923-1928), Сергій Єфремов завідував історико-філологічним відділенням Академії, очолював постійну комісію для складання біографічного словника діячів української землі. А за списком наукових та публіцистичних праць, за обсягом написаного Сергія Єфремова можна порівняти з такими всесвітньо відомими геніями, як Іван Франко та Оноре де Бальзак. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Він вірив, що мистецтво здатне оновити світ. Звідси його безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, утвердження загальнолюдського через національне.
Щирий українець і демократ, Сергій Єфремов органічно не сприймав ні московського колоніального режиму, ні марксизму, відверто глузував з більшовицької «теорії та практики». Він чи не найкраще серед лідерів українства усвідомлював трагічні наслідки поразки УНР, чи не найпершим розгледів московську небезпеку. І, найголовніше,він став одним із перших ідеологів європейської інтеграції України, оскільки бачив майбутнє нашої держави в рівноправній федерації вільних європейських країн. Його погляди пройшли глибоку еволюцію від автономії разом з демократичною Росією до чіткого усвідомлення необхідності повного розриву з імперським центром і переорієнтації на Європу.
У січні 1917 року він від імені ТУП пише листа президенту США Вудро Вільсону, виражаючи підтримку його плану завершення війни, який давав надію Україні на свободу самовизначення. 1918 року він не підтримав уряд гетьмана Скоропадського і увійшов до антигетьманського союзу, очоленого Ніковським. Його відверта неприхильність до більшовицької влади і тих, хто зрадив національну ідею заради червоної (рекомендуємо прочитати відкритий «Лист без конверта» до Юрія Коцюбинського) стала приводом до його арештів (амністований завдяки сприянню Агатангела Кримського). Сергій Єфремов виступав проти антисемітизму й ксенофобії, різко засуджував єврейські погроми, що відбувалися під час Революції 1905-1907 років, а також став одним з вісімдесяти двох підписантів протесту проти безпідставно звинувачувальної справи Бейліса У «єврейському питанні» він розійшовся в поглядах з Оленою Пчілкою, Миколою Міхновським та Дмитром Донцовим.
Академік Української академії наук (з 1919 р.), віце- президент Всеукраїнської академії наук (1923-1928), Сергій Єфремов завідував історико-філологічним відділенням Академії, очолював постійну комісію для складання біографічного словника діячів української землі. А за списком наукових та публіцистичних праць, за обсягом написаного Сергія Єфремова можна порівняти з такими всесвітньо відомими геніями, як Іван Франко та Оноре де Бальзак. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Він вірив, що мистецтво здатне оновити світ. Звідси його безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, утвердження загальнолюдського через національне.
Щирий українець і демократ, Сергій Єфремов органічно не сприймав ні московського колоніального режиму, ні марксизму, відверто глузував з більшовицької «теорії та практики». Він чи не найкраще серед лідерів українства усвідомлював трагічні наслідки поразки УНР, чи не найпершим розгледів московську небезпеку. І, найголовніше,він став одним із перших ідеологів європейської інтеграції України, оскільки бачив майбутнє нашої держави в рівноправній федерації вільних європейських країн. Його погляди пройшли глибоку еволюцію від автономії разом з демократичною Росією до чіткого усвідомлення необхідності повного розриву з імперським центром і переорієнтації на Європу.
 |
Сергій Єфремов на процесі СВУ («Опера СВУ, музика ГПУ») |
На нашій виставці представлена фотографія обкладинки першого видання українського дисидента Гелія Снєгірьова «Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько…)» (Нью-Йорк-Торонто, 1983), уривки з якого неодноразово транслювала українська редакція «Радіо «Свобода». В ньому автор доходить висновку: справу «СВУ» сфабрикували радянські спецслужби, щоб дискредитувати українських інтелектуалів й обґрунтувати гоніння та репресії. За це автор поплатився здоров’ям і зрештою життям. Отже 21 липня 1929 р. Єфремов був заарештований вп'яте і востаннє (два рази його заарештовували в царській Російській імперії, тричі — в комуністичній). Цей ганебний сфальсифікований процес став сигналом для початку жахливих репресій з боку Москви проти українського народу, фактично — геноциду. Чільне місце на процесі СВУ було відведено українському «фашисту» Сергію Єфремову. Слідчий ДПУ Соломон Брук вдався до шантажу, погрожуючи арештом його цивільної дружини (і водночас сестри його покійної дружини) — Онисії Дурдуківської.
Прагнучи врятувати близьку людину від тюрми та сподіваючись, що відкритий суд продемонструє абсурдність звинувачень, Єфремов пішов на компроміс зі слідством і підписав потрібні протоколи, після чого його було засуджено на 10 років. Разом з ним на процесі СВУ вироки отримали рідний брат Петро Єфремов, котрий працював професором Дніпропетровського інституту народної освіти; його племінник, студент Микола Павлушков, вчителька Любов Біднова (Жигмайло), дружина відомого українського історика, священика Василя Біднова та інших.
Сім років Сергій Єфремов відсидів у Ярославському політізоляторі, потім його перевели до в'язниці у Володимирі. За деякими даними, 31 березня 1939 р. Єфремов помер у одному з таборів ГУЛАГу, його творча спадщина нищилась або ж була надійно закрита у спецфондах.
Прагнучи врятувати близьку людину від тюрми та сподіваючись, що відкритий суд продемонструє абсурдність звинувачень, Єфремов пішов на компроміс зі слідством і підписав потрібні протоколи, після чого його було засуджено на 10 років. Разом з ним на процесі СВУ вироки отримали рідний брат Петро Єфремов, котрий працював професором Дніпропетровського інституту народної освіти; його племінник, студент Микола Павлушков, вчителька Любов Біднова (Жигмайло), дружина відомого українського історика, священика Василя Біднова та інших.
Сім років Сергій Єфремов відсидів у Ярославському політізоляторі, потім його перевели до в'язниці у Володимирі. За деякими даними, 31 березня 1939 р. Єфремов помер у одному з таборів ГУЛАГу, його творча спадщина нищилась або ж була надійно закрита у спецфондах.
За часів німецької окупації його дружина Онися виїхала в Прагу, де її взяла під опіку українська громада. Життя в чужій країні було для неї дуже важким. Туга за рідним краєм, відсутність близьких людей, хвороби підірвали здоров’я Онисі Дурдуківської. 25 грудня 1950 р. вона померла у повній самотності. Похоронили її на православній дільниці Ольшанського цвинтаря в Празі. Згідно з її бажанням, у домовину покійної поклали найдорожчий скарб — листи родини та Сергія Єфремова до неї, збережені щоденникові нотатки, рукописи ненадрукованих статей, сімейні фотографії та інші безцінні пам’ятки коханого друга її життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар